У перші роки незалежності спостерігався доволі активний спротив усім радянським святам, а серед них і жіночому. Мовляв, вони не наші, не українські. Восьмиберезнева перемога була, можна впевнено сказати, найпереконливішою. Якраз тоді, зустрівши якось сусідку — робітницю Львівського автобусного заводу, почув від неї обурливі слова на адресу заводського начальства: “Розлінилися вже остаточно, навіть про наш день забули! То ми зібрали дівчат, пішли до директора і нагадали йому про 8 Березня!” А вимога у жіночок була одна: виписуйте премії, готуйте урочисті збори, даруйте квіти і кажіть нам гарні слова!

Ні, жодну традицію ще нікому не вдалося отак взяти та й... скасувати. Тим паче таку життєдайну й всеохопну. Хоча намагання “реформаторів” були неабиякі. Окремі “аналітики” (переважно — чоловіки) наполягали навіть на тому, що дарувати квіти жінкам у день 8 Березня означає принижувати їх, підкреслювати жіночу нерівноправність стосовно “сильної” половини людства. Але квіти, як кажуть, не винні. А ось що стосується забезпечення прав, дотримання гендерної рівності жінок у нашій країні, — тут, як мовиться, є питання. “У нас напрацьована непогана, з урахуванням вимог міжнародних нормативно-правових актів законодавча база щодо дотримання паритетності між чоловіками і жінками”, — каже представниця Міжнародної амністії в Україні Наталія Дульнєва. Але відповідні закони не виконуються — їх ігнорують самі чиновники.

У рейтингу залучення жінок до участі у політичному житті Україна посідає 117 місце у світі. Лише 5—7 відсотків жінок налічується серед представників рад та адміністрацій усіх рівнів. І це тоді, коли представниць прекрасної статі більше не лише серед працюючих громадян, але й, зокрема, у таких сферах, як охорона здоров’я, освіта, гуманітарні та соціальні заклади. Дуже потерпають наші жінки від домашнього насильства. Тим часом в Україні налічується лише 22(!) так звані кризові центри, куди можна звернутися по допомогу у критичних ситуаціях. А праця мільйонів наших співвітчизниць за кордоном! До того ж при відсутності національної програми захисту таких жінок та їхніх полишених удома дітей...

Є ж бо у нас села, здебільшого на Західній Україні (ось воно, віяння часу!), у яких живуть... одні чоловіки. Бо всі дівчата й молодиці — на заробітках в Італії чи Іспанії. Чоловіки вже призвичаїлися вести домашнє господарство, доглядати й виховувати дітей. З розпачу гуртами ходять селом, заглядають з горя в чарку. Отак у самотині й 8 Березня справляють, поки їхні дружини десь далеко від рідних порогів збирають урожай помідорів та апельсинів... Що не кажіть, а дуже потрібна в Україні принаймні ще одна дієва, суто чоловіча партія “шанувальників жінок”. Саме вона, напруживши всі свої богатирські зусилля, зможе вирішити геть усі “жіночі” питання.

До снаги цій партії буде навести порядок у нагородженні матерів-героїнь та врученні їм відповідної грошової допомоги. Щоб це було своєчасно, а не тоді, коли діти вже повиростають. Непочатий край роботи також у забезпеченні законними пільгами багатодітних сімей. Нарешті, треба повернути додому українських заробітчанок, де їх радо зустрічатимуть квітами. І не тільки в день 8 Березня!

Володимир РУДЕНКО

Львів