Російська Держдума 1995 року ухвалила федеральний закон про дні воєнної слави Росії, у якому 23 лютого значиться як День захисника Вітчизни. В Україні ж мимоволі утворився своєрідний святковий вакуум, аж поки у 1999 році президент Кучма не підписав відповідний указ, яким встановив і в нас аналогічне свято. Незрозуміло лише, чому для цього треба було чекати аж чотири(!) роки. В указі, між іншим, вказано: “...враховуючи численні звернення громадських організацій та з метою патріотичного виховання молоді”.

І ось тепер, щороку відзначаючи День захисника Вітчизни, вітаючи, перш за все, сивочолих ветеранів, які в роки воєнного лихоліття відстояли нашу Батьківщину, думаємо про сучасних українських воїнів. Сьогодні саме вони і є справжніми захисниками Вітчизни. А як же їм служиться? Чи мають вони все необхідне для належного виконання свого священного обов’язку? Який взагалі стан Збройних сил України? Це болючі питання, над розв’язанням яких у нас ніхто, на жаль, серйозно не замислюється. Та й кому накажете вболівати за це, коли один з наших військових зверхників, до прикладу, знімає з бойового чергування ракетний комплекс і “дарує” його якійсь сусідній державі? Ось таким “високим” (нижче плінтуса!) рівнем характеризується наша воєнна доктрина.

Було чимало розмов про перехід на контрактну основу формування підрозділів. Одначе до цього наша казна виявилася, м’яко кажучи, не готовою. До того ж багатьом просто не хотілося такого переходу, бо ж він суттєво звужує розмаїті тіньові схеми і стає важче банально розкрадати армійське майно. Багато хто сподівався, що захисники Вітчизни... прийдуть звідкись збоку. Тут покладали неабиякі надії на вступ до НАТО, не розуміючи, що відповідальність цього товариства аж надто обмежена і туди можуть прийняти лише добре організовану, оснащену найновішим озброєнням армію.

І ось на тлі такого неймовірного розхристу думок доморощених мілітарних стратегів про те, плекати свою рідну армію чи готуватися до утримання чужої, час від часу виринає пропозиція (підтримана, як і годиться, громадськістю) про... скасування Дня захисника Вітчизни і перенесення цього свята на 29 січня (дата пов’язана з пам’ятним боєм під Крутами, коли не було навіть самої нашої держави).

Та скільки б не було таких і подібних змін, вони аж ніяк не посприяють розвиткові української обрядовості, не зроблять наші свята всенародними. Для цього потрібен час і бережливе, вдумливе ставлення до того, що в традиціях варто зберегти, а від чого слід відмовитися. У нас бо, може хто не знає, існує таке свято, як День української армії (включаючи сюди авіацію і флот), котре припадає на 6 грудня. Та хто із широкого загалу на побутовому рівні про це пам’ятає?

Тим не менше минулого року відзначалася вже 18-а річниця Збройних сил України. Цього дня, як повідомляла прес-служба Міноборони, відбулася церемонія покладання квітів до пам’ятника Богданові Хмельницькому, могили Невідомого солдата, пам’ятників гетьману Сагайдачному та героям-танкістам, до стели Перемоги та пам’ятника генералові армії Ватутіну. А ввечері був феєрверк артилерійськими залпами. Ось і все святкування. Пересічна Україна про це навіть не здогадувалась.

Володимир РУДЕНКО

Львів