Майбутній “Підрахуй” діяв винахідливо, але просто: клявся мені й редакції, що не дасть поставити “Слово” на коліна, створить усі умови для роботи й збереження колективу. Зрозуміло, що потім надурив. Але розійшлися ми мирно, і єдине, що мене тоді у його обіцянках насторожувало, так це вибір нового редактора. Ківалов призначив на цю роль свою прес-секретарку. А насторога була ось чому. Свого часу ця пані пробувалася до “Слова” на роботу. Матеріал-візитівка, який вона запропонувала, був нормальної якості, ми його надрукували й були готові розкрити обійми новій колезі. Але невдовзі виявилося, що вправно виконаний текст — чистісінький плагіат.

Для мене було очевидним: призначати редактором газети персону, яку не взяли в цю газету за крадійство, є неможливим. І тільки згодом я зрозумів, чому Ківалов на моє застереження про плагіат відреагував веселим сміхом...

Що змусило мене переступити через “борг”? Мотив перший — майже за відомим анекдотом про горобчика, який відігрівся у кінській купі й сильно розцвірінькався. Так і Ківалов, оговтавшись після провального й ганебного вигнання з ЦВК, набравшись здоров’я у зарубіжних клініках, вирішив нагадати про себе світові й пішов давати навсібіч інтерв’ю, розказувати про свою видатну роль у розвитку юридичної науки і розбудові вищої школи, водночас втюхуючи слухачам, читачам та глядачам, що вже якщо й є янгол невинний в українській політиці, то це він. Жодної неправедної дії не вчиняв! І так випадало, що Верховний суд України, визнавши фальшування результатів виборів другого туру, просто оббрехав його, а нас увів в оману, що країною має правити Янукович, якого Ківалов і оголосив переможцем.

Мотив другий — збори студентів та викладачів Одеської державної юридичної академії, на яких прийняли звернення до Президента України з вимогою захистити ректора Ківалова від злісних нападок і боронь Боже навіть думати про його відставку. Цей акт демократичного виявлення солідарності супроводжувала потужна підтримка: телевізійні канали місцевого значення, так чи інакше залежні від Ківалова, захлиналися вірнопідданою слиною, розповідаючи про надзвичайні досягнення керованої ним академії, про його неперевершені здібності та досягнення, моральні чесноти тощо.

Мотив третій — заява міністра освіти Станіслава Ніколаєнка, що ректор Ківалов залишатиметься на своїй посаді до кінця слідства, а далі, мовляв, усе залежатиме від його результатів.

Ці мотиви, принаймні для мене, складаються у щось схоже на тригранний мосінський багнет — як за нього не ухопишся, поріжешся. В сумі ж вони становлять поширену в суспільстві міфологему про помсту “помаранчевих” політичним супротивникам.

Хто, власне, є Ківалов? Звідки взявся? Якого польоту ця птаха? Чому й за які заслуги Ківалов став на чолі Вищої ради юстиції? Хто чув про цього юридичного професора до вікопомного законопроекту про довічні пільги Кучмі? Чому Верховна Рада ледь не під фанфари благословила його на головування в ЦВК?

Біографія й автобіографія Ківалова — паралельні криві, які хоч і перетинаються, але існують абсолютно автономно... Він у політику не входив і не вривався. Він у неї вповзав — обережно, по-вужиному, всіляко демонструючи відсутність отруйних зубів і не подаючи голосу, щоб, бувало, до часу нікого не насторожило роздвоєне жало.

Міліцейська кар’єра Ківалову чомусь не вдалася, і відставний сорокарічний майор шукав нове місце в житті на початку буремних дев’яностих. Тогочасна міська і обласна влада в Одесі була тупо прокомуністичною, тупо номенклатурною, і вчорашній міліціонер був для неї просто ніхто. Єдиним політичним прихистком для Ківалова могла бути Жовтнева районна рада — оплот маргіналів в очах влади й опозиційна сила в очах Одеси. Очолював її не обтяжений номенклатурними приписами Едуард Гурвіц. Довкола нього гуртувалася публіка така різна, що Ківалов у ній виявився не тільки своїм, а й потрапив в умови сприятливі. По-перше, міг бути корисним опозиції своїми міліцейськими зв’язками й міліцейським досвідом, по-друге, опозиційне середовище набувало ваги, причетність до нього давала неабиякі переваги. Не пригадаю бодай одного випадку, коли б екс-майор хоробро підтримав Гурвіца. Але чимось він був Гурвіцу корисний, бо хоч і висиджував у приймальні довгі години, аудієнції таки домагався. Як кажуть, був вхожим...

Не скажу, яким бізнесом займався тоді Ківалов. Легенди про “чорний” експорт металу, про “науково-практичну допомогу” з несплати мита та ухиляння від податків і навіть щось пов’язане з контрабандою наркотиків, які гуляли по Одесі, можуть виявитися тільки легендами. Але інших легенд, у яких би Ківалов у поті чола свого добував хліб насущний, не було. Найвищою характеристикою ділових якостей людини в Одесі завжди було — “уміє крутитися”. Сергій Ківалов так крутився, що невдовзі про нього вже казали — “сильно кручений”. Зміст ніби той самий, але якість оцінки інша.

Якщо облишити бізнес-схеми і проекти, до яких був причетний Ківалов, винести за дужки його гарячу дружбу з сирійським експортером металу мільйонером Аднаном Ківаном, яка тепер, кажуть, перекувалася на булат холодної ворожнечі, то першу видатну і дуже “кручену” перемогу Ківалов здобув на теренах вищої школи. Сказати у науці — язик не повертається, хоча передував цій перемозі саме захист Ківаловим якимись дуже рекордними темпами кандидатської, а потім і докторської дисертацій. Не найбездарніші юристи здобувають ці ступені роками тривалої праці, а ось Ківалову вдалося стати доктором на одному диханні: р-раз — і в дамках!

Секрет ківаловського подолання наукових еверестів нам міг би відкрити професор А.Васильєв, декан юрфаку Одеського національного університету. Саме він пригрів наукового неофіта і вивів на стовпову дорогу. Але Васильєва при згадці про Ківалова тепер беруть корчі. Чому — про це далі.

Так склалося, що в Одесі була якщо не своя юридична школа, то юридична традиція. Не така видатна, як у Харкові чи Києві, але поважна й шанована. Осередком її був юридичний факультет університету. Без перебільшень — юридична еліта. Щойно спечений кандидат наук Ківалов на факультеті був, м’яко кажучи, зіркою не першої величини. “Одним із”. Але мав якийсь магічний вплив на декана Васильєва і дуже швидко переконав його у необхідності створити на базі факультету юридичний інститут, що було в дусі віянь часу й усім сподобалося. Це надавало факультету більше свободи, самостійності. Треба було зовсім не знати Ківалова, щоб запідозрити його в організаційному благодійництві й не запитати, чого він хоче від цієї реорганізації для себе.

Далекосяжні помисли Ківалова проявилися не скоро. Спочатку, завдяки філігранно проведеній комбінації, у якій фігурують детективні сюжети з сумнівної достовірності протоколами, нічними дзвінками, щедрими обіцянками, які ніхто ніколи не збирався виконувати, і т.д., новонароджений юридичний інститут виходить зі складу Одеського університету. Юридична громадськість шокована. Це для стороннього немає різниці — в складі університету юрфак чи поза університетом. Але фахівці розуміють, що стіни alma-mater є оберегом, що традиції визначають мораль, фаховий рівень і неписаний кодекс честі. В нових стінах все прочитається з чистого аркуша — хто керує, той і банкує.

Саме з розлучення юрфаку з університетом і почався крах одеської юридичної школи. Вона розсипалася на очах. В інституті, який скоро назветься академією, запанували нові правила і принципи. “Капітал там править бал...”

Позаяк професор Анатолій Васильєв виявився не дуже вправним господарником і ще гіршим майстром інтриг, то керівництво самостійного юридичного закладу швидко перебрав на себе С.Ківалов. І тільки тоді стало чути глухим і видно сліпим, яка це була насправді геніальна комбінація — стати за один стрибок на один рівень із ректорами провідних вузів Одеси. Жодної фантазії не вистачить, щоб уявити Сергія Ківалова законно, із дотриманням усіх процедур і традицій, обраним ректором будь-якого одеського вузу. Національний університет, морський, медичний чи політехнічний із ректором Ківаловим — це комбінація фантастична, неймовірна. Ректорами, як відомо, обирають найдостойніших, найздібніших у науці і без сумнівних плям на репутації, найбільш авторитетних у колективі людей.

Очоливши юридичну академію, Ківалов так високо піднявся в суспільній ієрархії, що посада автоматично наділяла його тими якостями і здібностями, яких він ніколи не мав. Ректорська висота відкривала також шлях у світи, про які раніше можна було тільки мріяти. У тому числі — й у Верховну Раду України.

Не знаю достеменно, чи входить до кола обов’язків Міносвіти аналіз ситуації, творчої атмосфери у вузах? Чи цікавить міністерство наукова цінність дисертацій і праць викладачів? Чи ставить міністерство перед вузами завдання готувати фахівців такого рівня, щоб їхні базові знання забезпечували високопрофесійну роботу впродовж десятиліть? Якщо цікавить, то попри бравурну статистику Міносвіти давно повинно було зацікавитися репутацією Одеської державної юридичної академії. Загалом є безпомилковий критерій фахової підготовки у будь-якому вузі — беруть випускників на роботу з охотою, беруть із сумнівами чи не беруть взагалі. Мешкаючи в Одесі, я сто разів чув: ківаловських “пташат” юридичні фірми “просять не турбувати”. Чому? Бачте, аби чомусь навчити студента, треба щось знати. Таких викладачів, які б знали предмет і вміли навчати, в академії, на думку фахівців, катастрофічно мало. Ківалов у кадровому питанні виявився таким собі новітнім прокрустовим ложем: хто не уміщувався у мірку, зняту ним із самого себе, тому довелося шукати іншу роботу. А своїм висуванцям новий ректор давав посади, як армійський старшина шинелі новобранцям — на виріст. Що створювало ілюзію ставки на молодь, на майбутнє...

Але чого у Ківалова було не відняти — його здібностей господарника й менеджера. Зайнявши сирітського вигляду будівлю якогось ПТУ, вуз перетворюється на гамірний будівельний майданчик. Академія на очах набуває “євровигляду”. І це затьмарює цілком аморальний бік справи — цілком по-європейськи вступ до академії і навчання є питанням грошей або... великих грошей. І що цікаво, країна стогне й плаче — немає коштів ні на що, а до Ківалова гроші — річкою. Чому і звідки?

Прямої, точної і чесної відповіді немає. Її могли б знайти одеські правоохоронці. Могло б шукати Міністерство освіти. Але одеські прокуратура й УМВС самі розцяцьковані на “спонсорські” кошти. Міністерство освіти відвертає личко від очевидного факту: освітній процес у країні став бізнесовим проектом, хабарі при вступі — нормою, платні оцінки на іспитах — звичкою. Вся Одеса також знає, які тарифи в юридичній академії за диплом, скільки коштує захистити кандидатську дисертацію і так далі.

Уявляю, який благородний гнів охоплює на цих словах ківаловську гвардію! Як вона кричить — а нас спіймали?! А хто бачив, щоб брали хабар за іспит чи залік? Хто доведе, що “спонсорські” кошти є платою за дипломи? Хто накрив нас на подвійній бухгалтерії?

У римському праві є принцип: очевидне не вимагає доказів. Коли громадська думка вважає, що в академії панує здирництво, що посади отримують за принципами вірності й відданості Ківалову, це вимагає не доказів, а роздумів. Якщо академію полишають провідні вчені і фахові викладачі — це привід для роздумів.

До юридичного вузу ставлення в нашому суспільстві особливе. Можна змиритися з низьким рівнем знань молодих астрономів чи механіків, агрономів чи славістів. Збитки від їхньої не-фаховості будуть, але не суспільно значимими. Фахові ж юристи покликані виконати в Україні роботу, яка нам не вдавалася впродовж усієї історії. Вона зветься — побудова правової держави. Для цього потрібна як віра суспільства у чистоту та чесність юридичних інститутів, так і віра самих юристів у чистоту свого стану, непорушність його кодексу честі. Юридичний вуз, як на мене, повинен виховати у майбутнього юриста еталонне ставлення до права і закону. Цим нормативним, засадничим принципом мають бути просякнуті навіть стіни. Найбільш блискучі, майстерні лекції професури про верховенство права варті менше дрібки тютюну, якщо наприкінці курсу студенти вкладають у матрикули по скількісь там “баксів”, щоб отримати “диференційовану” оцінку. Найсучасніша сантехніка у вбиральнях чи комп’ютерні мережі, спортивні комплекси чи автоматизовані бібліотеки мають нульове значення, якщо вони зведені на здирництві. Бо це переконує майбутніх правоохоронців, що вибіркове порушення закону — припустиме, а якщо класти крадене не лише в свою кишеню, а ще й “допомагати бідним” — це благородно. Отож чи не прийшов нарешті час вивчити “передовий досвід” проведення євроремонту в Одеській юридичній академії?

І тут виникає запитання до міністра Ніколаєнка. При чому перебіг слідства у справі фальшування результатів виборів до обіймання Ківаловим посади ректора юридичної академії? Яке шило “стимулювало” Міносвіти, що воно через три дні після переголосування на президентських перегонах і в останні робочі години старого, 2004 року затверджує одіозного “Підрахуя” ректором Одеської юридичної академії? І нарешті, чи мають хоч якесь значення для міністерства моральні якості кандидата в ректори?

Вихваляючи Ківалова та вимагаючи у Президента захистити його від несправедливих звинувачень, студенти й професура академії стверджують: наш сучасний вуз є винятково заслугою Ківалова. Сам Ківалов також не цурається цієї слави. Але останні сім років він ніби й не був ректором академії. Або так: якщо похвалятися, що “все зробив тут я”, то Ківалов — був. Якщо відповідати за все, що робилося в академії, за оборудки з фінансами та нерухомістю, то Ківалов стоїть на тому, що лишався лише “почесним ректором”, жодного документа не підписував і ні за що не відповідає. Це — морально?

Вага підпису, лише розчерку пера, часом має серйозне значення й утворює юридичні колізії. Скажімо, склавши після обрання народним депутатом у 1998 році повноваження ректора академії, Ківалов... підписував дипломи випускників академії. Чи дійсні ці дипломи? Чи мав він право бути аж таким “почесним”? Це — морально?

Як колись Калита приєднував до Московського царства все нові й нові землі, так “почесний” ректор, а також народний депутат та голова Вищої ради юстиції Ківалов приєднує до академії нові об’єкти й території. Хоч “приєднує” — термін надто цивільний. До цього процесу більше підходять військові визначення — інтервенція, окупація, захоплення. Знову ж таки апелюю до міністра Ніколаєнка, у якого як у соціаліста має бути загострене почуття соціальної справедливості й законності. А також до іншого соціаліста — міністра внутрішніх справ Юрія Луценка, почуття соціальної справедливості якого поза сумнівами.

Чи відповідають нормам закону факти передачі — безкоштовно! — у власність або володіння юридичній академії:

— 11-поверхівки в центрі Одеси, на Рішельєвській, де колись містився центр науково-технічної інформації, під інститут суддів, яким тепер там і не пахне?

— ласого шматка землі на побережжі в районі 8-ї станції Великого Фонтану — очевидно, з метою вивчення оборудок із землею в межах земельного права?

— училища профтехосвіти на 5-й станції Великого Фонтану, яке тепер стало Міжнародним гуманітарним університетом, приватним закладом, але по-європейськи відремонтованим чомусь за рахунок державної юридичної академії? (До речі, цьому щойно вилупленому університету академія передає, відриваючи від серця, свій котедж.) Яким чином ректором цього нового університету також стає Ківалов? Чи Міністерство освіти вважає, що можна водночас очолювати кілька вузів?

— бази відпочинку обласної ради профспілок “Феміда” в селищі Затока, також відремонтованої за рахунок академії?

— гуртожитку технікуму вимірів по вулиці Льва Толстого (центр Одеси), за який директор технікуму боровся до останнього подиху — й таки вмер, а гуртожиток став престижною земельною ділянкою під забудову?

— гуртожитку мореплавного училища по вулиці Успенській і так далі, і далі так, що не видно кінця?..

Чи не зацікавила б шановних міністрів Ніколаєнка та Луценка ще й така грань підприємництва ректора Ківалова? Передані на прохання академії чи то земельні ділянки, чи об’єкти нерухомості дивним чином не затримуються на балансі юридичної академії, переміщуються від власника до власника й скоро стають неначе б уже геть самостійними. Чи не час нарешті розібратися, що з майна, безкоштовно переданого академії, все-таки належить академії? Бо Ківалов, чого доброго, образиться на Міносвіти, хрясне дверима, й від струсу повітря всі ці об’єкти зникнуть.

“Почесний ректор”, примудрившись підіпхати під свої сідниці ще два грубих крісла (нардепа й голови Вищої ради юстиції), став персоною, поведінка й дії якої були своєрідною планкою моралі й професійності. Саме Вища рада має право давати оцінку цим якостям українських юристів, формує етичний клімат у державі. Нагадаю, що опозиція не раз порушувала питання про недопустимість сидіння Ківалова на трьох стільцях, розуміючи, що пастир і паства — це завжди не два суб’єкти, а одна спільнота. Але режиму Кучми потрібен був не фахівець, а слуга. Більше того, слуга “на гачку”. Кожен злодій, якого не кидають на нари, є слухняним і керованим. Кожен злодій знає, що чим вище його місце у злочинній ієрархії, тим більше шансів уникнути кари. Кожен злодій знає, що буває за зраду за мораллю і поняттями кримінального світу.

Наївно вважати, що захланність Ківалова була секретом для керівництва держави, прокуратури чи міліції. Ківалов закликав у гості в академію усіх високопосадовців, які відвідували Одесу. І усі вважали, що Ківалов — молодця, бо вміє “ділитися”. Не тільки під себе гребе, а й про академію дбає.

Ківалов у сучасному українському житті не факт і не персоналія. Це — явище. Бакаї, щербані чи білоконі, боделани, різаки чи януковичі — всі вони були коліщатками злочинної системи й чим більше, зухваліше здирничали, тим більше їм було довіри.

Є ще одна — не дуже відома — грань ківаловської діяльності. В Одесі існує такий собі синдикат у складі голови Одеського господарського суду В.Продаєвича та “родичів Ківалових”. Напрям діяльності — штучне доведення до банкрутства ефективно діючих промислових підприємств. Масштаби економічної шкоди, заподіяної Україні цим синдикатом, фантастичні.

Такого безсоромного, цинічного “дерибану” державного майна, яке дозволяв собі господарський суд на чолі з Продаєвичем, Україна досі не знала. Чому МВС, Генеральна прокуратура, Міністерство економіки, інші контролюючі органи осліпли й не тільки “не бачили” цих злочинів раніше, але не бачать їх і тепер — не знаю. Але що ці оборудки відбувалися на очах у голови Вищої ради юстиції С.Ківалова — сумніву не маю. Він і сам був не від того, щоб поласувати на банкрутстві. Не завжди, правда, Ківалову вдавалося все, за що брався. Не вийшло захопити пансіонат заводу “Оріон”. Апелюючи до гуманізму, Ківалов просив віддати пансіонат під студентський гуртожиток. Головне для нього було вселитися. А потім починали діяти інші, безвідмовні юридичні винаходи, які залишали власника “з носом”. Дивом уник винахідливості Ківалова й санаторій “Росія”.

Не гребував наш професор і “дрібною рибкою”. Якось орендарка кафе “Білосніжка” на Дерибасівській Марія Зєвакіна в недобрий час звернулася до нього по допомогу — оформити дозвільні та установчі документи. За цю послугу сімейство одержало певний відсоток власності, а потім винахідливо відсудило всю “Білосніжку”. На жаль, саму Марію Омелянівну знайти не вдалося, ситуація мені відома лише з матеріалів судової справи. Тому до емоційного, морального боку справи вдаватися не буду. Але запевняю вас, юридичне вирішення “кидка” було бездоганним: Ківалови провели експертну оцінку кафе, завищили його вартість до небес, а потім поставили перед власницею вимогу виплатити їм їхню частку.

Якщо у міністра Ніколаєнка є сумніви щодо винахідливості ректора Ківалова, хай проекспериментує — пустить його до свого кабінету на день-другий. І за цей час “Підрахуй” так все облаштує, що міністрові не знайдеться в Міносвіті місця навіть швейцара.

Масштаби “підприємництва” Ківалова не є загадковими ні для правоохоронців, ні для громадськості. Й поруч із ними “геройства” Ківалова в ЦВК — другорядні й побічні факти його діяльності.

Темної ночі 22 листопада у ЦВК, обнесеній залізною огорожею, блокованій спецназом і спецтехнікою, я був свідком, як охорона Ківалова витурювала в шию фактичного переможця президентських перегонів Віктора Ющенка і його соратників — Тимошенко, Турчинова, Зінченка, Порошенка, Деркача, Шкіля, Хмару... Зігнані з поверху, де Ківалов вирішив перепочити, вони давали інтерв’ю журналістам поруч із залою засідань, обурювалися й закликали йти на Майдан. Вони обурювалися діями Ківалова, хоча всі до одного й голосували за його обрання до ЦВК. Голосували, вже знаючи, що саме Ківалов очолить Центрвиборчком. Голосували, хоча ні для кого не було таємницею, чого вартий Ківалов як народний депутат, як голова Вищої ради юстиції, як професор і доктор юридичних наук, як почесний ректор. Тодішня опозиція, як і тодішня влада, вважала, що з усіма й про все можна домовитися. Може, сподівалася домовитися і з Ківаловим. Тодішня опозиція вже заявляла, що бандити і злодії сидітимуть у тюрмах, але ще не вірила сама, що посадить усіх, без винятків і поблажок.

Можливо, я один на всю Україну реготав, слухаючи, як Ківалов перекрикував залу, оголошуючи Януковича переможцем президентських перегонів. Реготав, бо вперше бачив, щоб людина так вперто і цілеспрямовано читала собі вирок. Політична кар’єра цієї людини була варіацією Хлестакова й не могла не закінчитися крахом. Так я вважав, хоча ще попереду був Майдан, клятви і проповіді Ющенка, рішення Верховного суду про відміну так голосно зачитаного Ківаловим рішення ЦВК, і сама перемога помаранчевої революції також була попереду. Але мій сміх був передчасним...

Кожна революція визначає рубежі, відступ з яких є зрадою революції. Саме тому кожен помилковий крок, невиважене рішення чи хибне кадрове призначення викликає в суспільстві бурхливу реакцію й образу на нову владу. З неабияким інтересом я спостерігаю, як Ківалов спритним вужем вислизає з пастки. Хоч хтось десь і нагадував, що справа ЦВК не закрита, Ківалов тримається козирем. Хтось каже — домовився. Хтось — викрутився. Хтось — відкупився.

Мені ж здається, що головним захистом Ківалова, як не дивно, є... сама нова влада. Точніше, її незрозуміла схильність до подвійних стандартів. Ось забудьмо, що Ківалов був злощасним “Підрахуєм”, і згадаймо головний принцип формування нової влади, проголошений Президентом. Перша вимога — чесність, моральність. А вже потім — професійність та інші якості. Незалежно від переконань. Згадаймо і задумаймося, якими моральними принципами керуються у житті професори і рядові викладачі Одеської юридичної академії, захищаючи Ківалова? Адже вони всі до одного — юристи. Всі знають історію свого вузу і роль ректора Ківалова. Якщо їхні моральні принципи і моральні принципи ректора збігаються, то чому вони навчать студентів? Захищати аморальні й незаконні принципи господарювання? Аморальну політичну діяльність? Верховенству поняття “не спійманий — не злодій”?

Запитаймо себе: чим керується нова влада, на які моральні принципи опирається, фактично віддаючи на відкуп ківаловщині юридичну академію? І чи не спадає на думку Президентові та його найближчому оточенню, що, закриваючи очі на фальшування результатів виборів ківаловською ЦВК, вони насправді ставлять під сумнів легітимність переголосування 26 грудня 2004 року?

І насамкінець зовсім дрібниця. Переконуючи Ківалова, що не варто призначати плагіаторку редактором газети, я не зрозумів причини його веселого осміху. Тепер — розумію. Річ у тім, що для Ківалова не стояло гамлетівське питання “красти чи не красти?” Тим більше, коли йшлося про інтелектуальну власність. Ось переді мною два видання. Російський журнал “Государство и право”, видання РАН за 1995 рік, і український “Юридичний вісник” за цей же рік, видавцем якого є Одеська юридична академія. Стаття С.Ківалова “Митне право у системі адміністративного права” слово в слово повторює статтю уральського вченого Д.Бахраха “Таможенное право как институт административного права”. І показово, що Ківалов, вкравши чужу працю, негайно позначив її значком власності — такою маленькою буквочкою “с” у кружальці. Є така категорія людей: тільки-но візьмуть чуже в руки, негайно вважають його своїм і страшенно ображаються, коли їх називають злодіями.

Леонід КАПЕЛЮШНИЙ, політичний оглядач “Свободи”